ЗА ЛАШТУНКАМИ ВЕЛИКОГО ДІЙСТВА АБО ГРАН-ПРІ ЛАТВІЇ ОЧИМА РІВНЯН (3 част.)
“Спортивний Ярмарок” продовжує знайомити вас з враженнями рівнян від перебування на найбільшому цьогорічному спідвейному форумі на теренах колишнього Радянського Союзу. Цього разу в розмові з нашими кореспондентом ще один очевидець події віце-президент “Клубу розвитку та підтримки спідвею міста Рівне” Олег Філюк не обмежився лише описанням того, що йому довелося побачити на власні очі в Даугавпілсі, але й зробив спробу проаналізувати на скільки реальною виглядає перспектива проведення Гран-прі України. ОЛЕГ ФІЛЮК: “ДОРОГУ ПОДУЖАЄ ЛИШЕ ТОЙ, ХТО ЙДЕ ПО НІЙ” Олег Філюк: “Згадуючи поїздку в усіх подробицях, перш за все хотілося б ще раз подякувати за запрошення та чудову зустріч пану Ромуальду Хетманісу (директору змагань) та родині Пуоджуксів. Зустрічали вони нас як найкращих та найдавніших друзів. В принципі, я вже давно відвідує етапи Гран-прі в інших країнах, але гонка в Даугавпілсі, особисто для мене, була особливою з декількох причин. По-перше, я ще ніколи у своєму житті не бував у цьому місті і, взагалі, у цій країні. По-друге, це був перший етап світової спідвейної серії Гран-прі на пострадянському просторі. По-третє, мабуть це було найголовніше, завдяки людям, які нас запросили, вдалося трішки зазирнути за лаштунки цього великого дійства, цього, без перебільшення, свята спідвею в Даугавпілсі. Місто сподобалось. Попри те, що російську мову можна було почути скрізь, хоча усі вивіски у місті виключно латвійської мовою, відчував себе за кордоном, у справжній європейській країні. Особливо після проїзду територію “радянської” Білорусії. Особисто для мене ці змагання були цікаві насамперед тому, що готували їх представники країни, яка хоч і випереджає Україну по рівню розвитку спідвею, але не настільки, щоб назвати цю різницю занадто відчутною. Це ж, все таки, не поляки, які собаку з’їли на організації таких гонок. Цікаво було, як вони справляться з поставленими перед ними завданнями. Отже, про все по-порядку. Стадіон: Вразив своєю красою, особливо під блиском нічного освітлення. Він не дуже великий, не грандіозний, а просто зручний, затишний та побудований зі смаком. Закритий парк: Як на мене, то малуватий, але місця вистачило усім. Доріжка: Була важкою та нерівною. Це відмічали усі без винятку. Дуже всі переймалися через велику ймовірність дощу під час гонки. Тоді б проблем побільшало. На мій погляд, доріжка у латишів має ті ж самі “хвороби” що і рівненська. Потрібно “лікувати”, а не добивати чотирьохколісними друзями. Освітлення: Одне слово - - супер! Організаторам довелося його позичати та тимчасово встановлювати, оскільки потужностей власного освітлення не вистачало. Вийшло казково. Прес-центр: Дуже зручне окреме приміщення з усім необхідним для нормальної оперативної передачі інформації з центру подій. Журналісти залишилися задоволеними. Глядачі: Напевно, найбільше розчарування організаторів. Маю на увазі їх кількість. Найдешевші спеціально обладнані розбірні стоячі трибуни були переповнені. Приїхали вболівальники з Польщі, Швеції, Данії. Як на мене, то вартість квитків на стаціонарні трибуни для місцевих виявилася зависокою. Це - проблема. Після яскравих та галасливих трибун у Польщі, в Латвії було якось дуже тихо. Церемонія відкриття: Чудове, оригінальне і дуже дешеве рішення – вивезти учасників на представлення на трьох радянських БТРах. Духовий оркестр і оперна діва виконали національній гімн дуже яскраво та натхненно. Харчування: Вище усіляких похвал. Настільки все зручно (не виходячи зі стадіону), швидко, різноманітно та смачно. Туалети: Без проблем. І стаціонарні, і переносні, ніяких черг і вражаюча чистота. Охорона: Наймані охоронці з Риги почували себе справжніми господарями становища. Якщо зайшов на стадіон, то до кінця гонки тебе вже не випускали. Якщо, все ж таки, тобі якось довелося прослизнути повз них на вихід під час гонки, то назад тебе вже точно не запускали. Забирали усе заборонене. Винятків ні для кого не робили, але при цьому поводили себе дуже чемно, тактовно, я би навіть сказав, чесно. Приведу приклад, я хотів вийти зі стадіону і купити ще одну програмку змагань, тому що вони продавалися лише за межами стадіону. Жінка-охоронець взяла в мене гроші, пішла і сама купила мені програмку, принесла і віддала, але самого мене за межі стадіону не випустила. Ось так. Суддівство: Чітко і без зауважень. Я би, навіть, написав, що якось непомітно. Програмки: Навіть кращі за польські. Тільки чомусь я так і знайшов даних про трек (довжина доріжки на прямих, на поворотах, рекорд треку) Реклама: Якщо було багато порожніх місць, то, можливо, організатори в плані реклами не допрацювали. Хоча, щоб робити такий висновок, потрібно мати більше інформації. Організація змагань: В цілому заслуговує на високу оцінку. Відчуття свята, справжнього шоу було постійним, незважаючи на досить прохолодну погоду. А чого були варті дівчата на старті, які вирізнялись не тільки зовнішністю, але й своєю шаленою енергетикою, якою вони постійно заряджали увесь стадіон. Яскравим завершенням свята стало нагородження переможців та святковий феєрверк. Отже, для першого разу у латвійців все пройшло дуже добре. Як завжди, кожний етап спідвейного Гран-прі у будь-якому місті, у будь-якій країні - це окрім, власне, гонки ще й зібрання світового спідвейного бомонду. Зустрічаються і спілкуються між собою діючі гонщики, ветерани спідвею, функціонери та бізнесмени. Пощастило і нам поспілкуватися з багатьма цікавими і знаними у світі спідвею людьми, в тому числі і з офіційними особами змагань. І ось що цікаво: коли Володимир Трофимов або я в бесідах з генеральним директором Гран-прі данцем Оле Ольсеном, виконавчим директором “Гран-прі Латвії” Володимиром Рибниковим чи головним суддю змагань поляком Войцехом Гродським дуже скромно заводили тему про можливість проведення Гран-прі в Рівному, то усі без винятку сприймали таку ідею дуже схвально. Навіть з ентузіазмом. Звичайно, не треба передчасно тішити себе ілюзіями. Право на проведення такої престижної гонки потрібно ще вибороти. Але, саме крізь призму такої можливості я спостерігав та аналізував змагання в Даугавпілсі. Гран-прі – це величезна праця багатьох людей. Це – величезні капіталовкладення, які невідомо чи окупляться. Це – пошук спонсорів та підтримка влади. Стадіон, доріжка, закритий парк, освітлення, навколишня територія, туалети – все потребує реконструкції. Крім того, існує ще і проблема перетину кордону і комфортабельність наших готелів. Усі ці проблеми існують, усі їх знають, і від них нікуди не дітися. Але, з іншого боку, чи не у нас з успіхом проходили міжнародні змагання у 80-ті роки ХХ-го сторіччя з постійною оцінкою “відмінно”? Чи не у нас пройшли найкращі змагання за версією міжнародної федерації мотоспорту (FІМ) в 1991 році – півфінал особистого чемпіонату світу серед дорослих? Підготовкою яких, до речі, займався і я. А чи є у нас, взагалі, альтернатива, щоб навіть не думати про Гран-прі у Рівному? В скількох змаганнях на рік під егідою FІМ беруть участь українські гонщики? А, скажіть будь-ласка, де десять назад була в спідвейному відношенні така країна як Словенія, і де вона зараза? А де Україна? Що, взагалі, може стати поштовхом для розвитку українського спідвею, для виховання юніорів? Ми думаємо, врешті-решт, вибиратися із тої прірви, в яку самі себе загнали? А якщо не думати про це, то чи не є це ще одним з проявів комплексу нашої української меншовартості? Можливо, я висловився занадто емоційно, але наболіло. Особливо враховуючи усі ті події, які кояться навколо нашого спідвею Володимир Рибников сім років йшов до цього Гран-прі у своєму місті. Він жив ідеєю і свого добився. Здається в нього вийшло. Він пішов цим шляхом і здолав його. А згадайте 2003 рік. Тоді не важко і не страшно було починати усе з нуля? Але знайшлися люди, які не побоялися, які зробили все, щоб врятувати спідвей. Тому вже зараз при нашому клубові розвитку та підтримки спідвею я ініціюю створення чогось на зразок громадського організаційного комітету по проведенню Гран-прі в Рівному. Це, однозначно, не буде чиновницький комітет, тому що, по-перше, ще дуже рано, а, по-друге, це загубить саму ідею. Праця чекає виснажлива, я неготовий зараз гарантувати кінцевий позитивний результат, я неготовий назвати через скільки років свято спідвею завітає на вулиці Рівного, але я та мої колеги-однодумці з “Клубу розвитку та підтримки спідвею”, яких, до речі, після перереєстрації залишилося не дуже багато, готові наполегливо працювати і намагатися втілити впевнений “блакитну мрію” тисяч рівненських вболівальників спідвею у життя. І останнє, ми не хочемо виглядати такими собі монополістами на проведення Гран-прі в Рівному. Тому закликаємо приєднуватися до нашого руху усіх небайдужих. Або навіть не приєднуватися, а робити паралельно з нами спільну справу. Маленькими кроками, але, все ж таки, наближати Гран-прі до нашого міста”.